|
Якось мені довелося бути свідком події, яка глибоко запала мені в душу, йшов черговий призив новобранців до армії. До військкомату прийшла ще не стара, але зморена, виснажена горем, з погаслими очима жінка.
— Ви до кого? — здивовано питає офіцер літню жінку, відриваючись від друкарської машинки, на якій одним пальцем друкує якийсь папірець.
— Та от...— каже Василина й повільно простягає оту повістку.— Ви прислали?
Черговий одразу бере повістку, читає.
— Ми прислали,— каже.
— Це для мого Василя...
— Так,— заглядає в повістку офіцер.— Повістка для Василя Ярмоли. З'явитися до військкомату на сьоме число.
І дивиться на Василину так, наче сподівається побачити за її спиною допризивника, який з доброго дива навідався до військкомату разом із матір'ю.
— А де ж Василь Ярмола? — питає.
— Н-нема...
— Як то нема? У від'їзді, у відрядженні?
— Нема Василя,— нітиться вона.— Поховали Василя. Офіцер відкидається на спинку стільця, розводить руками.
— Поховали? А ця повістка? Але ж повістку йому прислали...
— З Афганістану в гробовині залізній привезли Василя, позаторік поховали.
— Ну?! — зводить брови черговий офіцер.— То як же це... З Афганістану привезли? А ця повістка?
Він сторопіло супиться, розглядає повістку — й кудись іде, зникає в коридорі за якимись дверима.
Василина стоїть на порозі кімнати й чекає. На душі — тяжко-тяжко. Вона чекає чогось — і мучиться. Перегодя в коридорі лунає хода, повертається отой офіцер, всідається за двотумбовим столом і, ховаючи очі, каже:
— Товаришко Ярмоло, можете йти.
А вона стоїть, мовби не чує, бо ж нічогісінько не тямить. Тоді він зводить на неї очі, тверді й холодні.
— Ми ліквідували повістку вашому покійному синові, можете йти.
— Ліквідували? — самі ворушаться вуста.
— Ліквідували, йдіть.
Василині здається, що ноги її зараз підкосяться — й вона впаде. Черговий офіцер чомусь починає сердитись, його худе запалене обличчя береться червоними плямами-лишаями.
— Чи ви не розумієте? Повістку виписали випадково, бо подивилися не в ту картотеку. Наплутали.
|
|